Виставка "Велика несподіванка". Національний художній музей України
Від художників
Цей проект про культуру сорому, про роботу машинерії приховування, про поєднання ролей засудженого та ката, про те, як ми подібно до дітей заплющуємо очі, щоб «стало темно» і ніхто нічого не побачив, про конструювання ужиткових міфів, про кинутих напризволяще, про благодійність, яка протезує нерозвинену публічну сферу, про тупі жарти, про розрив соціальних зв’язків, про плювки на землю, про інфантильність, про музейних бабусь і про те, як люди вчаться не боятись. Ще ми хотіли б говорити про епідемію туберкульозу, хоча нас запросили до цього проекту зовсім не тому, що ми знаємось на проблемі туберкульозу.
Епідемія ТБ в сьогоднішній Україні – це тиха епідемія. Вона не творить мас-медійного ажіотажу, про неї легко не те, щоб тимчасово забути, але навіть не помітити. Втім вона має свій міф. Цей міф передається між людьми пошепки, з ніяковою посмішкою на вустах. Адже туберкульоз асоціюється с найганебнішим у пострадянському інфантильно-споживацькому суспільстві станом – з бідністю. І це при тому, що ТБ фактично вже перестав бути «хворобою бідних». Він впевнено переступив прірву між забезпеченими та зубожілими, продемонструвавши неабиякий потенціал егалітарності. Але асоціації сильніші за факти. СНІД – розпуста, негідний спосіб життя. Рак – воля сліпого фатуму (або перст Божий). ТБ – зубожіння, голод, негігієнічність, погана компанія.
Складовою культури сорому є традиція приховування. Туберкульоз звикли ховати. ТБ у себе, в родича, в друга, у свого – мовчанка. ТБ у сусіда, в напівзнайомого, в чужого – переказування новини пошепки, швидкі ковзаючі погляди, психологічно-санітарний кордон уникання. В культурі сорому затаврований зовсім не позбавляється обов’язку брати участь у спільному ритуалі. Лікар у розмові сказав нам: «Досі не зрозуміло, за якою закономірністю дехто з заражених захворює, інші – ні. Хто більш грішний, той і захворює». Якщо громада спільно судить і карає, обвинувачуваний член громади опиняється одночасно об’єктом та суб’єктом покарання, що вимагає від нього певної акторської віртуозності.
Держава не знає, скільки людей хворіє, адже статистика фіксує лише тих, хто сам приходить до лікарні. Диспансери виліковують тих, хто прийшов. Водночас тюрми готують нових хворих. Втім, більшість рекрутують з числа безробітних – мобілізаційні можливості цієї групи здаються невичерпними. З падінням радянської системи, яка забезпечувала досить високий рівень захисту населення через масоване швидке виявлення хвороби, ТБ став невидимим і сильним. Він став конкурентноздатним. Він, взагалі, опинився серед тих, хто добре облаштувався на пострадянських руїнах.
Лікарні, диспансери, в’язниці, громадські бібліотеки, басейни та їдальні, школи, музеї – серед тих, хто програв . Публічна сфера важко хворіє, вона радше вимагає допомоги, аніж може її надати тим, хто потребує. Але приватний фонд відсилає в лікарні флюорографи. Той самий фонд дає нам можливість розрізати стіни Національного художнього музею. Не держава. У метро фотографії хворих дітей борються із зображеннями пилососів за увагу пасажирів-споживачів і потенційних благодійників. Трухлявий державний монополізм повсюдно капітулює перед приватною ініціативою. Анархокапіталізм rules.
Музей – це інстанція приховування, така сама, як і кожна інстанція показу. Це фальшстіни і те, що за ними. Розрізання фальшстіни – для виявлення того, що не надається для показу. На табличках у виставкових залах фрагменти розповідей, спогади та анекдоти, фальшстіни мови, які встановлюються між тим, хто говорить, та ділянкою, де мали б ховатися страх і сором. Втім, за стіною вже не видно.
Музей – це публічний простір із затвердженою громадською функцією. Хоча різні часи ставлять різні акценти: музей як одне з місць ідеології. Музей як територія «духовності», щоб це не значило. Зараз – музей як місце незручних питань. Ми хочемо вірити в потрібність музею.
Вірити в музей, як місце, з якого можливо дивитися на реальність. Вірити в художню метафору, як засіб усвідомлення цієї реальності, тобто перший крок до її позитивного перетворення. Саме віра в певну дієвість метафори зумовлює нашу участь тут.
Група Р.Е.П., 2010